Главная страница
qrcode

Лекія 1 -Історія...ГО. Лекія місце і роль громадських об єднань у політичній системі сучасної демократичної держави


НазваниеЛекія місце і роль громадських об єднань у політичній системі сучасної демократичної держави
АнкорЛекія 1 -Історія...ГО.doc
Дата29.07.2020
Размер106 Kb.
Формат файлаdoc
Имя файлаЛекія 1 -Історія...ГО.doc
ТипДокументы
#55039
Каталог

Лекія 1. МІСЦЕ І РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ

Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця та ролі у суспільстві.

Починаючи із середньовіччя, мислителі намагалися розрізняти державу і суспільство.

Вже у XVIII ст. Ш.Л. Монтеск'є розглядав ці два поняття як окремі феномени. На початку XIX ст. І. Кант втілив такий підхід у концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі є суспільними, оскільки держава походить від суспільства. Отже, й виникнення громадських об'єднань – процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості, розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи.

Низка західних соціологів висуває на перший план біологічні та психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Вчені підкреслюють роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні й інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.

Незважаючи на розбіжності у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань, сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо у колективі, соціальній групі, де усі діють спільно, спілкуються, обмінюються послугами, користуються спільними речами і цінностями.

Уперше про політичні партії згадують ще мислителі стародавнього світу. Наприклад, грецький філософ Арістотель писав про боротьбу в VI ст. до н. е. у м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісничого населення побережжя) і діакріїв (селян, жителів гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партіями оптиматів (представників патриціанської знаті) і популярів (представників переважно сільських плебеїв).

У середні віки політичні угруповання – "партії" – виступа­ли тимчасовими об'єднаннями. їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII– XV ст. вилилася у боротьбу між партіями гвельфів (представників інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильників світської влади Папи Римського) і гіббелінів (захисників інтересів феодалів, які виступали за підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів.

У 1996 р. на планеті налічувалося 186 самостійних держав, у 19 з яких заборонялося створення будь-яких партій, а у 29 державах діяла лише одна – правляча (урядова) партія. У 143 країнах існувало кілька політичних партій (майже у половині з цих держав утворено коаліційні уряди з представників різних партій).

2. Визначення громадських об’єднань в сучасні часи.

Конституція України (ст. 36) гарантує громадянам нашої держави право на свободу об'єднання у політичні партії, громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Права людини – це не дарунок держави, уряду, політичної партії чи її лідера, а суверенний, не відчужуваний атрибут кожної людини, кожної особистості, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, віросповідання, політичних поглядів і переконань, соціального походження чи майнового становища. Не народ існує для держави чи уряду, а держава й уряд – для народу, не народ – для Конституції, а Конституція – для народу.

Конституційне право на свободу об'єднання є юридичною основою для створення і діяльності громадських організацій, політичних партій та професійних спілок.

Усвідомлення змісту діяльності громадських організацій та політичних партій, їхнього місця та ролі в суспільстві має не лише науково-пізнавальне, а й практичне значення. Без цього неможливо об'єктивно проаналізувати реалії нинішнього життя, виявити суперечності, які виникають у суспільстві.

У вітчизняній літературі поняття "громадські організаціїдобровільні формування громадян, створені у результаті їх вільного волевиявлення з метою вираження ко­лективних інтересів і вирішення громадських питань та проблем. Визначення понять "спілки", "асоціації" західними ученими зводяться до того, що їх називають неурядовими організаціями (non-government organization, або NGO). Головними ознаками таких організацій є недержавність і неприбутковість. Ці дві властивості беруться як критерій для розмежування з іншими можливими об'єднаннями громадян. Якщо державне – отже, урядове або пов'язане з певною державною установою. Якщо прибуткове – то це сфера бізнесу.

Таким чином, прийнято вважати, що є три основні типи громадських об'єднань: державні (органи влади, управління і т. д.), прибуткові (фірми, підприємства) та усі інші недержавні й неприбуткові організації громадян.

Окрім двох головних ознак суспільних організацій (недержавність і неприбутковість), е ще третя – добровільність об'єднання членів. Якщо до англійських Nongovernment і Non profit додати слово Voluntary (добровільність), отримаємо поняття "громадські організації", а відповідно до західної термінології – "спілки" та "асоціації".

Право і можливість громадян утворювати громадські формування закріплені низкою конституцій. Наприклад, у ст. 22 Конституції Іспанії визнається право на створення асоціацій, тобто громадських організацій, які можуть задовольняти різні інтереси громадян. У тій самій Конституції Іспанії закріплено право громадян на утворення політичних партій і діяльність профспілок. Окремо виділені асоціації, оскільки партії і профспілки визначаються як найзначніші громадські формування. Передбачається, що громадяни для задоволення своїх інтересів можуть утворювати такі організації.

Дуже чітко сформульовано право громадян на об'єднання у громадські формування у Конституції Греції 1975 р. Уст. 12 йдеться про те, що грецькі громадяни мають право утворювати спілки та об'єднання, що не мають за мету отримання прибутку і дотримуються при цьому законів держави. Для здійснення такого права законами не передбачено якогось попереднього дозволу. Тобто встановлено реєстраційний, а не дозвільний (як в інших країнах), порядок утворення спілок.

Ці організації можна було б назвати неполітичними організаціями громадян. Однак варто зауважити, що такі організації беруть активну участь у політичному житті. їх головна відмінність від політичних організацій у тому, що основні завдання та орієнтири, які вони ставлять перед собою, зосереджені на інших проблемах. Це організації, які намагаються досягти еко­номічних, просвітницьких, культурних та інших цілей, використовуючи для цього політичні засоби і методи.

Радянський досвід опису і класифікацій суспільних організацій союзів і асоціацій величезний. У літературі наводилися різні класифікації, зокрема найчастіше така.

Масові організації трудящих, до яких належали професійні спілки, комсомол, кооперація, ДТСААФ.

Органи громадської самодіяльності: будинкові, вуличні, квартальні комітети, товариські суди, добровільні народні дружини та ін.

Були і докладніші спроби класифікації. Вони включали не тільки масові організації та органи самодіяльності, а й поділяли громадські організації за сферами їх діяльності. Профспілки в таких класифікаціях завжди виокремлювалися. їх часто на­зивали наймасовішою організацією трудящих, "школою комунізму" і т. ін. Подібною "школою комунізму" для молоді був ВЛКСМ. Це хоч і громадська організація, але з добре вираженим політичним відтінком. Окремо стояла кооперація.

Також окремо виділялися жіночі організації, організації у сфері культури, творчі союзи, Всесоюзне товариство "Знання". Ці організації утворювали чітку структуру, властиву соціалістичній державі.

Подібних організацій, які об'єднували б усю країну (за винятком альтернативних організацій), у західних (високорозвинутих) країнах практично немає. Важко уявити всеамериканську молодіжну організацію на зразок комсомолу в США, добровільні товариства, які об'єднують усіх французьких письменників, іспанських артистів, голландських художників. На Заході не прийнято об'єднувати всіх і все під один прапор. Там є і творчі, і молодіжні, і жіночі об'єднання, але вони не охоплюють громадян у масштабах усієї країни. Вони можуть об'єднати жителів одного регіону, міста, але такої централізації, яка була в СРСР, у країнах розвиненої демократії немає.

Найрозвиненіша мережа та найбільша кількість союзів й асоціацій утворилася у США – 20 тис. Є обширні енциклопедії, присвячені цим суспільним формуванням. У деяких із них наводиться не менше 17 груп союзів і асоціацій, які включають безліч підвидів.
Союзи й асоціації мають багато спільного з політичними партіями. І ті й інші – група людей. Вони мають свої статути, правила поведінки, етику, свої видання і т. ін. Багато форм роботи у них схожі, іноді можна легко переплутати: де суспільна організація, асоціація, а де партія (тим паче, що в деяких країнах їх і не розрізняють). Головна відмітність між союзами й асоціаціями та політичними партіями у тому, що союзи й асоціації – це не політичні організації. У них є основна мета (її називають статутною), якій і присвячується їх діяльність. Коли союзи й асоціації беруть участь у політичному житті, то ця участь у політиці – це діяльність номер два. Тобто участь у політичному житті пов'язана з основною діяльністю. Скажімо, професійні союзи, насамперед, захищають економічні інтереси робітників, інших своїх членів, підприємницькі союзи також захищають економічні, моральні й інші інтереси підприємців і бізнесменів. Але для того, щоб це робити краще, ці союзи беруть участь у політичному житті. Форми участі різні. Як правило, це моральна або матеріальна (іноді моральна і матеріальна одночасно) підтримка політичних партій або політичних діячів. Така підтримка у демократичних державах ведеться відкрито і цивілізованими способами.

Наприклад, професійні союзи і їх лідери можуть відкрито заявляти про підтримку того або іншого кандидата на посаду президента, або на іншу виборну посаду (кандидата у верхню чи нижню палату парламенту). Ця підтримка може виражатися у заклику до своїх членів голосувати за того чи іншого кандидата, у вигляді грошових переказів на виборчий рахунок якогось кандидата. Підтримуючи кандидата, союзи й асоціації чекають відповідних кроків. Такі відносини можуть навіть регулюватися правовими актами.

У окремих випадках укладаються договори, пишуться протоколи, згідно з якими професійний союз морально або матеріально підтримує кандидата чи партію, які у свою чергу, у разі обрання, обіцяють підтримати або не підтримати їхній проект, чи внести поправки до закону на користь цих громадян. На перший погляд, це здається не зовсім нормальною операцією, але з іншого – це цілком допустимі відносини, коли люди не приховують своїх інтересів, а навпаки, відкрито їх висловлюють. Матеріальна підтримка у таких випадках оформляється відкрито, гроші переказуються з одного рахунку на інший законно і використовуються за призначенням. Тобто кандидат, якого підтримують союзи й асоціації, може витрачати ці гроші надрукування агітаційного матеріалу, виступи по телебаченню і т. ін. Такі питання регулюються спеціальним законодавством.

Деякі суспільні організації можуть входити в політичні партії як колективні члени. Наприклад, до лейбористської партії Великої Британії, крім індивідуальних членів, належать ще десятки колективних членів – різні професійні союзи та інші громадські організації. Таким чином, громадські організації залучають своїх членів до політики. Членство у профспілках необов'язкове, тобто людина, знаючи про політичну орієнтацію профспілки, може не вступати до неї. Вона може не брати участі у політиці безпосередньо (не вступати в партію, не ходити на збори і т. ін.), а робити це опосередковано, через свою профспілку. Знаючи орієнтацію профспілки, підтримуючи її основні ідеї, людина підтримує тим самим політику тієї партії, колективним членом якої є її профспілка.

Згадується такий спосіб участі союзів і асоціацій у політичному житті, як ідеологічний вплив на громадян. Та чи інша суспільна організація, окрім головних цілей і задач, має так само свої переваги, політичні пріоритети, про які може заявляти у власних виданнях (газетах, бюлетенях). Так вона впливає на політичне життя держави, на вибір громадян, які є членами цієї суспільної організації або тільки спостерігачами за політикою.

У деяких випадках держава прямо зацікавлена в діяльності низки громадських організацій. У ряді високорозвинутих країн їх підтримує держава, можуть навіть створюватися координаційні структури для зв'язку з громадськими організаціями. Наприклад, у 1983 р. у Французькій Республіці сформувалася Національна рада асоціативного життя, що виступала як зв'язуюча ланка у відносинах між громадськими організаціями і державними органами. Така рада могла звертатися до уряду з певними рекомендаціями стосовно розвитку суспільного життя.

У країнах, орієнтованих на активніше соціальне регулювання, або в країнах так званого "реального соціалізму", були спеціальні структури, які створювали громадські організації і підтримували їх. Це головна властивість соціальноорієнтованих держав, оскільки вони використовували і використовують громадські структури у власних державних цілях. Оскільки такі громадські організації створюються державою, то вони використовують як допоміжні структури держави, і казати про їх самостійність можна лише умовно. Це напівдержавні, напівгромадські структури. Вони особливо характерні для КНДР, Куби, В'єтнаму, Лаосу, низки африканських країн.

Іноді громадські об'єднання, не створені державою, будучи самостійними структурами, все-таки виступають як організації на допомогу державним органам, як їх доповнення. Вони самі (або на прохання державних органів) беруть на себе функції допомоги державі. Такі структури допомагають державі збирати податки, роз'яснювати потребу якихось важливих заходів (боротьба за гігієну, необхідність щеплень), беруть участь в організації виборчих кампаній.

Тому не можна дорікати державі, що вона впливає на громадські структури. Тут, навпаки, громадські структури "знизу" прагнуть допомогти державі. їх завдання і статус по-справжньому добровільні та громадські.

У тоталітарних державах громадські організації часто виступають у ролі ширми, що маскує недемократичну сутність цих держав. У таких умовах громадські організації є фіктивними. У Румунії за часів диктатора Н. Чаушеску його родичі очолю­вали всі громадські організації, що були у країні (дружина очолювала жіночу організацію, син – молодіжну, брат – організацію сприяння армії, авіації і флоту і т. ін.). В умовах тоталі­тарної держави діяльність громадських організацій нереальна і фіктивна. Вони виконують функцію прикриття.

Коли у країні діє декілька сотень або навіть тисяч громад­ських союзів і асоціацій, то у політичному житті беруть участь не всі, а лише десятки. Наприклад, члени Товариства любителів тварин, Товариства допомоги розлученим чоловікам, Національної асоціації допомоги товстим американцям і т. ін., піклуються, насамперед, про самодопомогу, обмін досвідом, моральну підтримку тощо.

3. Основні етапи розвитку громадських об'єднань в Україні
Перші політичні партії в Україні виникли наприкінці XIX – на початку XX ст. Це були як буржуазні партії, так і партії соціал-демократичної спрямованості. Серед буржуазно-демократичних партій слід назвати Українську демократичну партію (УДП) та Українську радикальну партію (УРП), які виникли у 1904 р. Ці партії невдовзі об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП) кадетського спрямування. Вона виступала за демократизацію України, проти монархії у Росії та за автономію для України у складі демократичної Росії.

Активну політичну діяльність в Україні вели також партії соціалістичного спрямування, зокрема Революційна українська партія (РУП) (1900 р.), яка 1905 р. була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Вона виступала разом з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) за соціалістичну революцію та соціалізм, автономію України.

31906 р. в Україні функціонує Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після тривалої перерви у квітні 1917 р. знову відновила діяльність і набула популярності, особливо серед українського селянства.

Певний вплив на політичне життя мала й Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), створена 1905 р. На виборах до Установчих зборів Росії вона отримала близько 100 тис голосів.

Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП), Українську народну партію (УНП), Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. їх політична палітра була досить різноманітною, але об'єднувало одне головне питання – відродження нації та державності.

У революційний 1917 р. в Україні виникло чимало нових політичних партій, а діючі активізували свою діяльність. До складу Центральної Ради входили представники майже усіх 17 політичних партій, які діяли у той час. Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим партіям не судилося. Після захоплення комуністичною партією влади в Росії та Україні всі інші партії було розігнано, а їхню діяльність заборонено. Остання українська партія – Українська комуністична партія (УКП), яка стояла на засадах самостійної УРСР, проіснувала до 1925 р.

Отже, процес формування багатопартійності в Україні у 20-ті pp. минулого століття перервала більшовицька влада. Велетенська машина тоталітаризму "розчавила" партії та їх ідеали. Щоб остаточно знищити прогресивно мислячих діячів, які продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим вигадував, а відтак "знищував" різноманітні міфічні політичні організації та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели антирадянську пропаганду. Наприклад, у 1929 р. за матеріалами, сфабрикованими органа­ми Державного політичного управління (ДПУ), було "викрито"

Спілку визволення України (СВУ), яка мала на меті об'єднати навколо себе "українські антирадянські елементи". Понад 400 осіб у цій справі було репресовано, більшість із них – розстрі­ляно або знищено у сталінських таборах Сибіру. Протягом на­ступних 1930–1937 pp. ДПУ було сфабриковано низку таких справ: Українського національного центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об'єднання українських націо­налістів (ОУН) та ін.

Проте у той самий час почали виникати нові політичні партії та об'єднання в українській діаспорі та закордонній Україні. Варто зазначити, що у 20–30-ті роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько ЗО українських національних партій: Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП),Україн­ське селянське об'єднання, Комуністична партія Західної Укра­їни, Партія народної волі, "Сельроб" утворювали соціальну і політичну лівицю; Українська партія національної роботи (УПНР),Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українська республіканська партія(УРП), Українська партія соціалістів-революціонерів на Волині, Українське со­ціалістичне об'єднання "Соціалістичний союз", Українська національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності у соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші належали до правих політичних партій.

Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед у Західній Європі, припадає на 1945–1955 pp. Як правило, їхніми активними членами ставали інтерновані ко­лишні військові та робітники. З часом свою штаб-квартиру і головну діяльність вони перенесли на території США та Канади, що значно активізувало діяльність діючих там політичних пар­тій та організацій, угруповань, товариств.

Безперечно, політична активність української діаспори, не могла не вплинути на виникнення дисидентського руху, соціально-політичного потенціалу багатопартійності в Україні за часів СРСР, особливо в період так званої "горбачовської перебудови".

Легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян є обов'яз­ковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Діяльність об'єднань громадян, які нелегалізовані, або примусово розпущені за рішенням суду, є протиза­конною. У разі реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи.

4. Перспективи розвитку громадських об'єднань в Україні


Поступовий розвиток та вдосконалення політичної системи України, приведення її до європейських стандартів потребують певних змін у правовому статусі громадських об'єднань. У цій сфері ведеться активна законотворча і законопроектна робота. Основні її напрями такі:

1. Удосконалення правового статусу політичних партій. Нині у комітетах Верховної Ради є 26 законопроектів з цих питань. Насамперед, вони мають уточнювати правовий статус місцевих партійних організацій, порядок їх реєстрації, господарсько-правові питання функціонування партій.

2. Удосконалення правового положення профспілок. На сьо­годні у Верховній Раді є 17 законопроектів. Вони мають на меті упорядкування майнових питань діяльності профспілок, залу­чення їх до активної громадської діяльності і т. ін.

3. Удосконалення діяльності релігійних організацій. Нині Верховна Рада розглядає 19 законопроектів. Здебільшого вони стосуються функціонування місцевих релігійних утворень, порядку відкриття релігійних навчальних закладів тощо.

4. Діяльності благодійних, дитячих і молодіжних організацій присвячено 4 законопроекти.

Але, мабуть, найзначнішим комплексним законопроектом є проект Закону України "Про опозиційну політичну діяль­ність", внесений народними депутатами М.С. Комаром та Т.В. Чорноволом.

Цей проект закону визначає правові засади і гарантії опози­ційної політичної діяльності в Україні, а також порядок фор­мування та організації діяльності політичної опозиції, права і обов'язки її суб'єктів.

Опозиційною політичною діяльністю в Україні є добровіль­на діяльність, спрямована на захист гарантованих Конститу­цією України прав і свобод громадян у разі їх порушення, не­дотримання або неналежного виконання вимог Конституції України чинною державною владою, невідповідності офіцій­ного курсу влади задекларованим нею програмним цілям та завданням.

Право займатися опозиційною політичною діяльністю мають усі суб'єкти суспільного життя України. Порядок реалізації цього права визначається законом та Конституцією України.

Політична опозиція – політичні партії, їх коаліції (блоки), програмні цілі та завдання яких не узгоджуються з офіційним курсом чинної державної влади.

Громадська опозиція – громадські організації та їх об'єд­нання, групи громадян та окремі громадяни, законні інтереси яких не враховуються (ігноруються) практичними діями чинної державної влади.

Парламентська опозиція – депутатські фракції, що реалі­зують політику своїх партій у Верховній Раді України, та їх об'єднання.

Об'єднана парламентська опозиція – об'єднання (блок) опозиційних фракцій у парламенті, до складу якого входить не менше третини народних депутатів України від конституційно­го складу Верховної Ради України.

Опозиційна політична діяльність провадиться згідно з чин­ним законодавством України та базується на демократичних принципах, які визначають:

– верховенство права;

– створення та гарантування державою умов для опозицій­ної політичної діяльності;

– визнання державою опозиційної політичної діяльності запорукою розбудови демократичного суспільства;

– неприпустимість переслідувань, обмежень прав і свобод суб'єктів опозиційної діяльності за політичними ознаками.

Суб'єктами права опозиційної політичної діяльності можуть бути:

– політичні партії та їх депутатські фракції у Верховній Раді України і в органах місцевого самоврядування, коаліції (блоки) політичних партій та об'єднання депутатських фракцій;

– громадські організації та їх об'єднання, групи громадян та окремі громадяни, що об'єднуються на тотожних чи близьких політичних позиціях та здійснюють свою опозиційну діяльність за обов'язкової умови її підтримки тією чи іншою політичною партією, що перебуває в опозиції до чинної влади.

Рішення суб'єктів права опозиційної політичної діяльності про перехід до опозиційної політичної діяльності або протилеж­ні рішення оприлюднюються згідно із заявним принципом і не потребують державної реєстрації.

Право представляти суб'єкти опозиційної політичної діяль­ності належить керівним органам політичних партій і депутат­ським фракціям.

Участь громадян в опозиційній політичній діяльності визна­чається їх особистим громадянським вибором.

Основною метою політичної опозиції є розбудова в Україні демократичного суспільства на засадах соціально орієнтованої ринкової економіки шляхом обґрунтованого впливу в законних формах на діяльність усіх органів чинної державної влади.

Держава згідно з Конституцією України та іншими законами України гарантує політичній опозиції можливість:

– викладати публічно й обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;

– брати участь в обговоренні, оприлюднювати та обґрунто­вувати критичну оцінку дій і рішень органів влади;

– створювати альтернативний ("тіньовий") Кабінет Мініст­рів України з наданням йому прав, визначених законом;

– через депутатські фракції опозиційних партій у Верхов­ній Раді України вносити в установленому порядку на розгляд Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Мініст­рів України законодавчі пропозиції та звернення;

– депутатським фракціям опозиційних партій у Верховній Раді України брати участь у здійсненні парламентського конт­ролю, бути представленими в керівництві Верховної Ради Украї­ни, ЇЇ комітетів і комісій, а також у керівництві місцевих пред­ставницьких органів;

– отримувати відповідно до закону інформацію про діяль­ність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших державних органів та органів місце­вого самоврядування;

– організовувати та проводити масові заходи на підтримку своєї політичної позиції та для критики діяльності органів дер­жавної влади згідно з Конституцією України.

Не допускається опозиційна діяльність, яка має на меті лікві­дацію незалежності України, порушення ЇЇ суверенітету і тери­торіальної цілісності, порушення безпеки держави, зміну кон­ституційного ладу насильницьким шляхом, незаконне захоп­лення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпа­лювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи громадян та на здоров'я населення, а також створення військових формувань.

Суб'єкти політичної опозиції вільні у виборі джерел фінансу­вання своєї діяльності за умови дотримання вимог чинного за­конодавства України.
перейти в каталог файлов


связь с админом