Главная страница

5 практична. Тема. М. Хвильовий. Романтичне світобачення митця. Еволюція творчості


Скачать 78,51 Kb.
НазваниеТема. М. Хвильовий. Романтичне світобачення митця. Еволюція творчості
Дата08.05.2019
Размер78,51 Kb.
Формат файлаdocx
Имя файла5 практична.docx
ТипДокументы
#244990
страница1 из 3
Каталог

С этим файлом связано 300 файл(ов). Среди них: Safari - 25 мая 2019 г., 10:27 2.pdf, 34-amaliy-kunikma-qadam-kitob-ru.pdf, Эконометрика временных рядов.pdf, Duwi_05355 (1).pdf, Свойства высшей нервной деятельности.doc, инстарамка.docx, Монгольское нашествие на Русь.pptx, 4 ОНКМ.docx, Illyustrirovannoe_posobie_svarschika.djvu, От виноградника до бутылки.pptx и ещё 290 файл(а).
Показать все связанные файлы
  1   2   3
Практичне заняття № 5 (2 год)

Тема. М. Хвильовий. Романтичне світобачення митця. Еволюція творчості.

Теоретичні питання:

1.Трагізм долі митця. Особливості світогляду письменника.

М. Хвильовий – центральна фігура літературної боротьби 20-х років XX століття. (М. Хвильовий належав до тих митців, хто в бурхливі роки революції, національно-визвольних змагань, громадянської війни повірив у комуністичну ідею, самовіддано боровся за світле майбутнє, утверджуючи гуманістичні принципи. Високі ідеали майбутнього, відродження й українізація, творчі дискусії захопили талановитого письменника, і він опинився в центрі літературного життя країни.)

II. Доля М. Хвильового – трагедія знівечених ідеалів.

1. Життєве кредо письменника. (М. Хвильовий – людина темпераментна, запальна, яку все в житті хвилювало, обрав життєвим кредом слова: “Хай живе дух неспокою”. Мрії про побудову нового суспільства, героїка й романтика боротьби за високі ідеали в житті і в літературі повністю захопили митця, якого називають романтиком революції і нового світлого життя.)

2. Неприйняття творів письменника. (Глибоко і щиро вірив М. Хвильовий у комуністичні ідеали і коли побачив і відчув; що життя не таке, про яке мріяв, то в своїх

творах порушив то тему. Його статті у журналах про проблеми національного відродження викликали скандали, неприйняття роману “Вальдшнепи” тогочасною владою загнало митця в глухий кут. Він змушений був каятись і зрікатись своїх творів, визнавати помилки, присягатися у вірності комуністичній ідеї. М. Хвильовий усвідомив крах романтичної віри у прекрасну комуну.)

3. Показ трагізму української нації в роки громадянської війни в творчості М. Хвильового. (У своїх новелах про громадянську війну в Україні “Я (Романтика)”, “Кіт у чоботях” показано потворну сутність комуни, розстріли мирних людей, братовбивство, бездушний фанатизм, вбивство заради якихось химерних ідеалів дітьми батьків і навпаки. Чому це сталося? Що в житті було зроблено не так? Чому його, вірного комуніста, оголосили ворогом народу? А він не міг жити і мовчати, коли розстрілювали його друзів… )

III. М. Хвильовий і трагедія його творів. (Твори письменника тривалий час були заборонені, декілька разів руйнували і могилу письменника в Харкові. Тоталітарна система хотіла знищити все, що нагадувало про митця. Але, на щастя, це не вдалося, і ми сьогодні маємо можливість знайомитись з правдивими творами талановитого письменника.)

Могутня сила національного відродження 20-30-х років породила покоління патріотів з активною громадянською позицією, яке прийшло в українську літературу з палким бажанням змінити світ і піднести рідну культуру на світовий рівень. Серед найяскравіших літературних зірок — Микола Хвильовий, який став основоположником нової української літератури. Та як і багато інших прозаїків, Хвильовий прийшов у літературу закоханим у революцію поетом.
Що нам морок, що нам смуток?
Ми йдемо — наперекір,
Ми — весни найперші гуки,
Наші дні — червоний мир.
(«Що нам морок»)
Революція органічно ввійшла в його життя. Ще в дитинстві батько зацікавив сина народницькими ідеалами, у війську, куди він змушений був піти у 1916 році, усталюються демократичні погляди майбутнього письменника. Хвильового захоплюють ідеї волі, рівності, братерства, і тому більшовицька агітація швидко робить з нього справжнього революціонера, для якого революція — єдина молитва, єдиний Бог. Він бере участь у антигетьманському повстанні, в бою з денікінцями. З квітня 1919 року Хвильовий уже член КП(б)У. Він свято вірить у шлюб вільної України з ленінським комунізмом, але неможливість поєднання його переконань і реалій життя зумовлює трагізм особистої долі письменника. Серце митця було поділене навпіл: одна частина вірила в ідею «загірної комуни», а інша любила Україну. Він у душі продовжував бути романтиком, але реальні події в житті підривали його віру у побудову щасливого майбутнього. Письменник спостерігав за змінами, які відбувалися з його товаришами по партії, коли ті дізнавалися про нові й нові арешти. Вони швидко погоджувалися, що поряд з ними жив ворог народу, відгороджувалися від нього мовчанням. І хоча безглуздість звинувачень була очевидна, ніхто не насмілювався їх спростовувати. Хвильовий зрозумів, що тоталітарній системі байдужа доля людей, що вона може пожертвувати мільйонами заради міфічної ідеї, що над ним самим уже занесена сокира. І у своїх творах він намагається виговоритися, показати, що комуністична мораль перероджується в мораль, яка ненавидить людину. Герої новели «Я (Романтика)» — справжні революціонери. Але хто вони? Хто ті люди, від яких залежить життя інших? Хто закладає підвалини майбутнього щасливого життя? Духовно слабкий, невпевнений Андрюша, жорстокий цинічний доктор Тагабат, абсолютно вірний революційному обов’язку Романтик. І завершує цей квартет дегенерат, якого ніщо не може вивести з тупої байдужості. Це вони без слідства і суду знищують людей в ім’я омріяної «загірної комуни». їхні жертви не мають імен. Вони проходять повз чорний трибунал темними тінями, не залишивши після себе пам’яті ні в серцях убивць, ні в документах. Така сама доля чекала й на тих, хто мріяв про комунізм, боровся за його ідеї.

Микола Хвильовий намагався врятувати себе, своє літературне угруповання ВАПЛІТЕ, журнал. Він змушений писати листи, в яких каявся у всіх «гріхах», клявся у вірності комуністичній ідеології і зрікався своїх ідей, відмовлявся від бажання бачити українську літературу європейською, відірваною від Москви. Але арешти його найближчих друзів і однодумців зримо показали Хвильовому, що його доля вирішена у високих кабінетах чорного трибуналу. Синедріон уже підписав йому вирок, і дуже скоро у двері постукає нічний гість — дегенерат. Цьому вірному вартовому революції з низеньким лобом, чорною копою розкуйовдженого волосся й приплюснутом носом байдуже, кого заарештувати і вбити. Він машина терору і репресій. Письменник точно знав, що його чекає. Щоб вберегти дружину і доньку від долі членів сім’ї зрадника Батьківщини, він вирішує сам поставити крапку у своєму житті. 13 травня 1933 року пролунав постріл, який обірвав життя Миколи Хвильового. А в передсмертній записці останніми словами були: «Хай живе революція!»
Особливості світогляду письменника
У сучасному літературознавстві вже досить усталена думка про М. Хвильового як питомого модерніста. Скажімо, Г. Грабович вбачає у М. Хвильовому автора «парадигматично модерністських творів», Т. Гундорова розглядає його у контексті європейської модерної традиції, адже «структури, які ми спостерігаємо в тогочасній європейській літературі від Пруста, Кафки і до Джойса, органічні і для Хвильового, для його образного мислення».

Специфіка світобачення М. Хвильового, як слушно зауважує П. Голубенко, знаходить ідеальне втілення як індивідуальний стиль митця, що став комплексом «стилю як світовідчування», «стилю як найважливішого, що автор мав сказати» та «стилю як світу автора (політичного, психологічного і всякого іншого)». Для письменника «романтичний напрямок», «романтика вітаїзму», «революційна романтика» були тотожними поняттями. Однак ангажоване в історичний контекст, письмо Хвильового безумовно є чутливим індикатором, налаштованим одночасно на сприйняття і образне відтворення своєї доби: «Коли ти революціонер, ти не раз розколеш своє «Я». Коли ж ти обиватель (філістер) і служиш ... у якомусь департаменті, то хоч об'єктивно ти і маєш тенденцію бути царем природи, але суб'єктивно -- ти гоголівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакієвичем чи Держимордою. Тут маєш вибір». Хвильовий бачить невідповідність мрії та дійсності -- світовідчуття письменника значною мірою структурує переживання «термідоріанського переродження» революції.

У збірці «Сині етюди» автор прагне подати версію людини своєї доби. Герої Хвильового стають носіями того самого комплексу провини, розчарування, віри та безвір'я, що і він сам. Новела «Кіт у чоботях» стає спробою усвідомити свій час та себе в ньому. Автор свідомий того, що дійсність -- надто складний комплекс переживань, рефлексій, тому новела -- тільки «уривок правди, бо вся правда -- то ціла революція».

На вістря конфлікту новели проблема називання-визначення героїні виноситься як умова розуміння світу. Це завдання у тексті реалізує кожна з ланок трансформацій імені і суті героїні: Гапка -- Кіт у чоботях -- Жучок. Справжнє ім'я героїні подано у подвійному трактуванні «Галка -- глухо», «ґаптувати -- де яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом... А то буває ґаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва. Ґаптований -- запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах -- трави, коли йде з них дух біля плавневої осоки. Гапка -- це глухо. Ми її: товариш Жучок».

Амбівалентна, подвійна сутність персонажа Гапка -- Жучок -- Кіт у чоботях увиразнюється в епізоді, коли товариш Жучок, як казковий авантюрний герой Кіт у чоботях, дістала паливо для революційного поїзда. «Невеличкий подвиг» Кота в чоботях є аналогом дій казкового героя, відповідно супроводжується метаморфозою, перевтіленням -- «Подивиться «тьотя»: ... Жучок: «кіт в чоботях». [ ... З Товариш Жучок заливається: -- Ха! Ха! Обдурила тьотю! А вона зовсім не обдурила, вона просто - жучок!». Трансформацію підкреслює автор «Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою!» (Підкреслення наше -- О. М.).

Різні іпостасі героїні проявляються в її іменах. Значення імені «Жучок» розкривається, якщо взяти до уваги, що жук (coprophaga) в міфології давніх народів, особливо єгиптян, був знаком сонця, хороброго воїна, означав божественну непроявлену природу людини. Відтак діяльність героїні новели -- товариша Жучок, яка «ходить по бур'янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото... А яке -- ви самі знаєте...», набуває символічного значення. У такий спосіб формується ідея «маленького непомітного подвига» -- вагомого складника загальної перемоги. Письменник намагається тему ідентичності особистості вирішити у складному історичному контексті: особистість стає активним учасником подій, які передбачають її тотальне нівелювання як запоруку перемоги революційних ідеалів:

«...Товариш Жучок № 2, № 3, № 4, і не знаю, ще скільки є. Товариш Жучок № 1 нема. [...] Кіт у чоботях -- тип. Точка. Коротко. Ясно. Все».

Героєві без імені відповідає простір без меж. Знаком безпритульності людей, загубленості їх у світі стає шалений лет паровика крізь простір. Стираються просторові межі, стираються межі життя, минуле разом з іменами. У такому світі жінка Гапка перетворюється на знеособлену істоту із прізвиськами чоловічого роду -- Кіт, Жучок.

Природа світовідчуття М. Хвильового проявляється в антиномічній природі втіленої в новелі ідеї: маленькі муралі без імен -- автори «маленького подвигу» знівельовані шаленим часом, розпорошені у просторі, але творять «непомітний подвиг», необхідний для перемоги революції.

Авторське «я» в новелі також представлене як дві іпостасі: автор-оповідач і персонаж твору. З героїнею новели автор-оповідач та автор-персонаж перебувають у динамічних стосунках співпадання -- неспівпадання. Один, сповнений ніжності до героїні як «типу», створює суб'єктивізовані асоціативні ланцюги-характеристики, згадує себе серед учасників подій; другий -- автор згадує свої інші твори. Цей потік метаморфоз віддзеркалює одну з проблем твору: переживання зміни, перетворення не тільки окремих предметів чи явищ, а й трансформації усієї дійсності, світоустрою.

Низка наскрізних тем -- лейтмотивів, до яких автор звертається послідовно в різних творах, засвідчує коло проблем, що поставали в свідомості М. Хвильового як переживання революційних подій та постреволюційного синдрому. До їх числа належить спроба осмислити в аспекті власного світогляду дискутовану героями роману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» морально-етичну проблему «сльози дитини» -- міри допустимої жертви задля щастя всіх. Проблема ця позначала комплекс страждань та душевної муки і самого М. Хвильового і його покоління.

Оповідний стрижень новели «Легенда» (1923) складає історія перетворення Стеньки-Степаниди, котра «край села жила» та втратила все, що позначає повноту селянського буття (чоловік пропав, син помер, батько закатував матір, кінь здох), на «буйного Стеньку-юнака» -- вояка-месника. Момент трансформації позначений епізодом: «Цієї ночі п'ять чоловік присплю... Хто перший? Виходь!», що відтворює сюжет давніх містерійних оргій, глибинне значення яких полягало у знищенні будь-яких обмежень, умовностей. Ідея містерійної дії -- повернення до ідеальної людини-бога, цілісної істоти, що поєднує в собі чоловіче та жіноче начало. Метаморфоза жінки Стеньки в буйного юнака-месника позначала нігіляціго новою істотою звичних людських норм та законів. Стратегія «юнака буйного» -- нової бого-людни -- несе імператив абсолютної свободи помсти: «...Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами».

Люди, задля яких проливалися «цебри ворожої крові», не прийняли суворої правди юнака: «І порішили люди тоді, що Стенька дійсно зв'язався з нечистою силою. [...] тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від нього». Трансформація «юнака буйного» у «голу жінку-красуню» у свідомості громади є поверненням ідентичності. В народі лишилася жити легенда про мужню жінку Степаниду, її волю до життя та мужність: «Але пройшла тоді слава про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню-ясну, мов голубе небо, буйну, наче буря, і горду, як сокіл, ще гучніша слава».

На перший погляд, в новелі «Легенда» М. Хвильовий звертається до іншої стилістичної манери, уникає відвертих звертань до читача, формування низки асоціативних ланцюгів тощо, його творча програма лишається тією ж. Автор прагне через долю окремої особистості виявити характер своєї доби -- прекрасної і жорстокої водночас. Космічна, універсальна природа подій передається через включення їх до природного циклу. Початок повстання співвідноситься з бурхливим відродженням природи та некерованою стихією : «Влетіла буря, крикнула -- дзвінко, просторо:

-- Повстання!

Зашуміло в зелених гаях, загриміло, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась -- широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани -- зажурені, похилі.

Ішла повінь... Летіла буря...».

Завершення земного існування Стеньки співвідноситься із завершенням природного циклу : «...Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс».

Дійсність поставала в свідомості митця як синтез космосу і хаосу: творення нового світу з новими людьми та законами, руйнація усталених норм, правил, що стримують розвиток суспільства й людини. В запалі творення нищаться загальнолюдські ідеї, результатом стає трансформація морального стрижня, людина втрачає власну Ідентичність і стає неспроможною адекватно сприймати та оцінювати дійсність. У колі цих проблем формується творча програма М. Хвильового -- синтез радикального перетворення світу й водночас найбільш повної його інтерпретації.

Письменник прагне збагнути сутність речей, йому стає очевидною непридатність до цього звичайних логічних структур, ним усвідомлюється необхідність виходу поза межі традиційної мислительної стратегії. Елементи нової поетики складалися як на основі реалістичного методу, так і на ґрунті модернізму, який ті самі життєві проблеми розв'язував не з конкретно-соціальним підходом, а з погляду космічного, вічності. Нова література, зухвалі мистецькі експерименти цілком захоплюють М. Хвильового. Справжнім художнім шедевром цього періоду, втіленням мистецьких ідей та мрій письменника стають «Арабески» (1927) -- один із найбільш складних для розуміння творів. Можливо, тому, що він -- швидше гімн творчості, вільному митецькому духу.

Творчий порив у тексті реалізується як переживання любові: «...я буду писати так, щоб зрідка почути кармазинові дзвони з глухого зарічч и т.д

2. Націєтворчі проблеми в літературній дискусії 1925 - 1928 рр. Виникнення літературної полеміки, основні її питання (утвердження талановитої індивідуальності, ставлення до класичних традицій, публіцистичність та психологізм у художньому творі.) Літературна публіцистика письменника (збірки памфлетів «Камо грядеши» (1925), «Думки проти течії» (1926), статті "Апологети писаризму" (1926), «Україна чи Малоросія").

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне Активну участь у дискусії взяли літературні організації Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Але центральним питанням було: бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Дискусія мала також політичний аспект — літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

Літературна дискусія 1925-1928 років та Микола Хвильовий

I. Літературна дискусія 1925-1928 років і погляди М. Хвильового на розвиток української літератури. (Двадцяті роки XX століття — це бурхливі роки, коли з минулим боролись, коли масово ліквідували життєві негаразди. Тоді ж і почали масово закликати молодь до літератури. 1925 року М. Хвильовий пише "Листи до молодої молоді", де порушує питання мистецтва, стверджуючи, що масовість у літературі — це дуже низький рівень. З цього і почалась літературна дискусія.)

II. Митці слова про розвиток пожовтневої літератури.

1. Літературні угруповання в Україні 20-х років XX століття. (Пошуки митцями слова шляхів розвитку літератури XX століття породили різноманітні стильові течії у зображенні нової доби, а також об'єднали близьких за поглядами письменників у літературні організації: "Плуг", "Гарт", "Аспанфуг", ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та інші. Пристрасні полеміки про погляди на творчу особистість та її твори вирували в літературному житті України. Яким має бути мистецтво, про що і як писати, на що орієнтуватись. На ці питання, що були предметом літературної дискусії 1925-1928 років, шукали відповіді літератори.)

2. Літературні принципи Миколи Хвильового. (М. Хвильовий у циклі памфлетів "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?" висловив свої думки щодо розвитку української літератури XX століття. Один із основних літературних принципів — це високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без цього "політична правильність — ніщо". М. Хвильовий виступав за орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. М. Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х років — "романтика вітаїзму", тобто життєстверджуючий романтизм.)

III. Доля М. Хвильового — трагедія знівечених ідеалів. (Відданий революції, пристрасний романтик світлої комуни майбутнього став свідком того, як благородна ідея обернулася чорною реальністю: арешти, "чистки", сфарибковані суди, репресії. Що відбувалося? М. Хвильовий не знаходив відповіді на ці питання і не бачив виходу, тому так трагічно обірвалося його життя 13 травня 1933 року.)

3. Поезія М. Хвильового. Революційний пафос, поєднання експресіонізму й футуризму в збірках "Молодість", «Досвітні симфонії", у поемі «В електричний вік».

Перший вірш Миколи Хвильового «Я тепер покохав город» був надрукований у Харкові в 1919 році. У А вторитет і талант М. Хвильового в літературі від 1921 року зростав блискавично. Вже того самого 1921 року, відразу після появи поеми «В електричний вік», виходить його перша збірка поезій «Молодість». Майже в усій тогочасній періодичній і неперіодичній пресі («На сполох», «Штабель», «Арена», «Шляхи мистецтва», «Зори грядущего») друкувалися його поезії, які вже наступного 1922 року склали другу збірку його поезій «Досвітні симфонії». Ці перші поетичні виступи М. Хвильового переконливо свідчили, що в літературу прийшов новий, з власним способом поетичного світовідчування, поет-романтик. Х арактеристичне в його дебю тах було те, що він відразу здеклярував себе поетом революції, поетом робітничої кляси, поетом нової ери, а найістотніше — поетом українського світу, української духовости. А ле я — не Ґастєв, не М аяковський, не Єсєнін, я з української діж ки беру хміль. декляративно писав він у поемі «В електричний вік». З природи лірик і мислитель, романтик і реформатор, вступив- ши в український поетикальний сад, він не тільки творив нову поезію, але й відгукувався полемічно на поетичні твори своїх сучасників.

П оема «В електричний вік» та збірка «Досвітні симфонії» це відважна спроба створити плянетарний образ вічно змінного стосунку природи й суспільного життя людини. Це пантеїстична м етафора доби великих суспільних потрясень, сповнених диявольськими і лю дськими подіями. Але одночасно поет-романтик живе патосом видива краси: Сонце! Ох, ти, сонце моє!.. А все ж т аки і т и захмарилось... — Думаєш ? ... Замислилося сонце... Крізь повінь хмар, в глибіні вод зам ислилося сонце. ... Розтаборилась тінь... Я ка глибінь! Яка глибінь! коли замислю єт ься сонце! Таких мистецьких рядків у Хвильового можна знайти чимало. Вони належать до нових здобутків тогочасної української поезії.

Такої суто робітничої по духу книжки у нас ще не було, бо відчування робітника, а не споглядача праці, в копальнях та на літейних заводах ще ніхто не передавав. Час для такої праці тепер.

Ширше сказати — «Молодість» — це книжечка праці, поезія якої витримана в найбільш ясно накреслених тонах. Творив Хвильовий її до «Електричного віку», але на мою думку й відчуванням вона більш пролетарська, більш одноцільна — цілком без літературних впливів і традицій української поезії (за винятком пари віршиків), які помічаються у «Досвітніх симфоніях». «Молодість» — вузенька, не заглиблена, без широких перспектив, які виступають у «Досвітніх симфоніях» — зате вона ясна, як кришталь.

Перший вірш у «Молодості», так би мовити програмовий, де змальовано розрив Хвильового з селом, бо міцніший був поклик заводу, рудні й вони перемогли.

Цегельні, цукроварні

Хапайте неба смак —

Ківші несу з броварні

І блискавку-маяк.

Родився я у клуні,

В степах мантачив сміх,

Виховувався в буйних

Просторах золотих.

Але колись заводи

Покликали міцніш

І я в лани, городи

Встромив забуття ніж.

Поручкався з телицею,

Коню, волам вклонивсь

І до заліза й криці

Хлопчиськом покотивсь.

Бурлака, молодий хлопчисько пішов шукати долі на завод (Форма така народна відчувається наче з пісні про ярему «Літом я родився в полі при огні…» Взагалі Хвильовий один з поетів, що вийшли з глибин народу й народної творчости і книжність, якою він іноді блискає, не може, й не вислоняє тієї кінетичної сили народної творчості, що весь час проривається з творів М. Хвильового).

Пішов хлопчисько — жебраком, залишив «степ рясний». Мати (може це мати-земля, широкий лан) жалкує свого сина. На це відповідь:

Не шкодуй, моя мила мати,

Що я степ рясний залишив —

Я говірку свою кострубату

Заплітаю в русявий кужіль.

Ледве ранок тремтячий, рожевий

Оголити темряву підскоче,

Я, як сонце безкрайо веселе,

На завод положу свої очі.

І так відчування Хвильового — відчування різного роду праці. Навіть всі образи книжки «Молодість» мають в собі елемент праці. Коли він малює, цебто коли —

По даху мій квач пливе,

Пливе, пливе, пливе…

Чую…

Неначе поруч хтось зі мною

І ніби другий

Квачує іншою рукою…

Незримі рухи…

Стій!..

…І розсміявся раптом дзвінко:

То пензель — промінь золотий

В покрівлю заздро з чохом дзінькав. Тут картина-образ, де промінь сонця так само малює по даху, як пензель. В прекрасному віршові «Пісня громовиці» образ дощу відчуває поет як шиття кравця, де бульки — голки, а дощ — білії рядочки під стьобанням голки «Вперед, вперед! бігом, бігом!..» Це тому, що Хвильовий поет індустрії, він любить —

По машинах очима плигать…

Все полапать, пізнать,

бо для нього «життя, громострільний коваль».

Соняшну силу Хвильовий відчуває так:

Рудії соняшні м’язи

В обіймах міцно тиснуть — тиснуть… ‘

А вагу спеки (знову елемент праці!)

Гнідої спеки оберемок

Лежить у мене на спині.

Найбільш характериними для цілої книжки треба визнати вірші, де показана краса фабрики і праці в заводському оточенні, написаними з любов’ю людини рідної тим обставинам, де поезія метальообробчої індустрії найшла свого співця — це «Біля коксової печі» й «Молотки».

Зате найбільш досконалим як формою, так змістом, образами, багатим алітераціями й психологічно правдивим віршем з цілої книжечки треба визнати «Швець працює».

Він такий простий, але такий близький кожному не тільки шевцеві, але й тому, хто приходив до швальні, а майстер, працюючи, казав:

Це я вам —

Чобітки…

Образи праці і радість, справжня радість, що заражає.

Алітерації, звуконаслідування:

Дратва шиє, шаркотить,

Шешел в шварі… Шив я, шив я…Вклеєно в книжку недоречні лише два уривки, на які раджу читачам уваги не звертати — це імажиністська кухня та ще й штучна. Вона чужа для Хвильового, бо він поет з душею робітника, що стоїть на ґрунті народної творчості, беручи з її невичерпного резервуару. Книжка «Молодість» найбільш пролетарська (робітнича) зі всіх, які з’явились в українській літературі за часів революції.
4. Еволюція письменника від імпресіонізму, неоромантизму, експресіонізму до неореалізму. Близькість прозової манери М. Хвильового до модерної літератури «потоку свідомості».

Мотив двосвіття, успадкований модерністами від романтичної традиції, реалізувався у низці оповідань, присвячених темі братовбивчої війни. Всезагальна абсурдність найбільш яскраво виявляється у творах, де смерть і моральні втрати стають повсюдними, де війна мислиться як страшна катастрофа, що суперечить сутності людського існування. Екпресіоністична естетична парадигма притаманна таким творам М.Хвильового, як “Арабески”, “Я (Романтика)”, “Повість про санаторійну зону”, “Лілюлі”, “Сентиментальна історія”, “Вальдшнепи” [2]. Одним із найскладніших творів М. Хвильового є новела “Я (Романтика)” (1924). Про цей твір написано чимало ґрунтовних статей, а вичерпна і глибока інтерпретація художньої структури представлена в монографії Ю. Безхутрого [2]. У художній тканині твору переплітаються елементи романтизму (мотив двосвіття, протиставлення сакрального (образ матері/Богородиці) і демонічного (образ Я/диявол), семантика заголовка), імпресіонізму (розширений внутрішній монолог, колористичні деталі, функції пейзажу) з елементами сюрреалізму (головний герой перебуває на межі марення, божевілля, хоча час від часу “провалюється” у реальність і жахається від результатів діяльності “чорного трибуналу революції”): “… Що це? невже знову галюцинація? Так, це була галюцинація…” [9, с. 282]. Однак у творі спостерігаємо й елементи експресіонізму: “відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “Я”, “напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення вньомулюдини” [ЛСД, с. 229]. Зточкизорупоетичної техніки, новелі притаманна “«нервова» емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність і плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо” [6, с. 229]. Фрагментарність письма, що реалізується в еліптичних реченнях, недомовленості, реченнях-вигуках, спрямована на розкриття колосальної внутрішньої напруги головного героя. Він сам собі – найвищий судія: коли навіть доктор Тагабат, утілення бездушної жорстокості, згоджується відпустити матір оповідача, Я не може відступити від сатанинського обов’язку знищення “всіх, хто не з нами”. Символіка новели закорінена у міфологічну свідомість людини, де архетипний образ Матері є еквівалентом Бога. Оскільки Я вбиває матір власноруч, знищує “один із кінців” своєї душі (полюс добра, правди, справедливості, гуманності), то він переходить на бік сил Хаосу, деструкції і врешті-решт смерті, перетворюється на слугу Антихриста.

Елементи експресіоністичного письма присутні також у зразках малої прози, менш осмислених дослідниками, наприклад, в оповіданні “Мати” (1927). Сюжет твору нескладний: у родині провінційного шевця підростають двоє синів, Остап і Андрій (інтертекстуальний зв’язок із гоголівським “Тарасом Бульбою” декларується самим автором). Подібно до героїв оповідання М. Коцюбинського “Ціпов’яз”, хлопців виховують по-різному: Остапа – як панича, а молодшого Андрія – як простолюдина. Перша світова війна розкидала братів далеко від рідної домівки, а революція зробила з них найзапекліших ворогів. У батьківську хату приходить повний георгіївський кавалер Остап, щоб забрати життя Андрія. “Сьогодні в містечку порожньо і дико, сьогодні зчепились у мертвій схватці два рідних брати, а колись над містечком стояло хоч і вбоге, але ясне й ласкаве сонце, і Остап та Андрій були такими симпатичними людьми. Сьогодні грохочуть оселі грохотом громадянської війни, скачуть по шляхах божевільні вершники, і сини не хочуть визнавати один одного, навіть матері уже не визнають. /…/ І коли вона не може зрозуміти цього, то вона, значить, оджила свій час, і значить, на її земне місце прийшли нові люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. І тоді захотілося матері вмерти” (курсив наш. – С. Л.) [9, с. 387]. У наведеному уривку майстерно поєднується план оповіді від оповідача з невласне прямою мовою старої жінки. Хвильовий увиразнює апокаліптичну картину всезагального абсурду, коли руйнується основа світобуття – сім’я, з допомогою тавтології (грохочуть грохотом), повторів одного слова (новий, визнавати), єднального сполучника і, винесеного в абсолютний початок кожного речення. У тексті письменник неначе приховує алюзію з Біблією: у Вічній Книзі також речення приєднуються між собою за допомогою сполучника і, що вказує на нерозривний зв’язок усього сущого (людей, поколінь, історичних епох). У пекельному світі, змальованому М. Хвильовим, норма й антинорма помінялися місцями: обіцяне Остапом утримання матері насправді обертається її приниженням, а бажання Андрія відновити справедливість – жорстоким убивством. Експресіоністичні елементи набувають структуротвірної функції: вони пронизують сюжет, композицію, образну систему оповідання, оприявнюються на рівні тропів. Смерть для старої матері, як і в Стефаника, змінює семантику, перетворюючись на благо, на позбавлення від мук земного життя.

5. Проблема конфлікту внутрішнього «я» у творчості митця. Новела «Я (Романтика)»: ідейно-художній зміст; проблематика; особливості композиції; семантичне та символічне наповнення епіграфу та заголовку.

Я (Романтика)". Цей твір він присвятив аналізу основного протиріччя часу — протиріччя між гуманізмом і фанатизмом. Автор ставить героя повісті у гранично екстремальну ситуацію неминучого вибору: заради абстрактної ідеї революції вбити матір, ставши фанатиком-дегенератом, або залишитися людиною, особистістю, але тоді вже зрадити служінню "світлому майбутньому". Герой постійно перебуває у стані напружених роздумів, намаганні виправдати те, що не піддається виправданню. Твір має форму сповіді героя — оповіді від першої особи, що значно підсилює емоційне враження, дає читачеві змогу безпосередньо спостерігати боротьбу в свідомості героя двох протиріч — одвічного ідеалу синівської любові і фанатичного служіння абстрактній ідеї. У протиборстві між фанатиком і людиною-гуманістом перемагає перший.

Письменник боляче досліджує питання про ціну, перемоги, високу мету революції і негідні, злочинні засоби її досягнення, про грань, яку не можна безкарно переступити людині заради будь-якої найблагороднішої мети. Героя підтримує віра в майбутню "загірну комуну", але цю високу мету вже важко поєднати з потворною дійсністю, "воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків". З одного боку — затишна материнська хата, де завжди горить лампада перед образом Богоматері, де на нього чекає тепло, любов, прощення і ласка, а з іншого — революційний обов'язок, служіння найдорожчій ідеї. Герой чітко усвідомлює непримиренність цих двох ідеалів у власній душі: "Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?" Свідомість героя розщеплена, його роздирають протиріччя. Перед його внутрішнім зором постійно виникає образ Марії, Богоматері, який символізує надію, материнське всепрощення і любов, саме на Марію схожа мати героя. "І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом", — говорить він. Однак герой-оповідач не здатний на бунт, не може відстояти себе як індивідуальність, незалежну особистість, і йому залишається тільки виконати волю системи — вбити матір, вбити в собі людину. Розстрілюючи матір, полум'яний комунар-чекіст знищує себе як особистість, стає гвинтиком і заручником невмолимої системи, яка вимагає зректися усього людського. Повсякчас розколене "я" героя здобуває цілісність ціною знищення кращої частини своєї душі. Після пострілу в материну скроню він перетворюється на дегенерата з низеньким лобом і приплюснутим носом.

Хвильовий був переконаним гуманістом, свято вірив у гармонійну світобудову майбутнього. Ці його мрії були жорстоко розтоптані дійсністю. Він пристрасно і рішуче стверджує неможливість виправдання негідних засобів високістю завдань. Уся література "розстріляного відродження", твори Хвильового, Тичини, Плужника, Куліша пройняті пафосом щирого гуманізму, переконанням у тому, що на ріках невинної крові не можна побудувати "світле майбутнє".

Жанр: психологічна новела (деякі літературознавці стверджують, що оповідання є імпресіоністичним, тому що автор акцентує увагу на мінливості відчуттів і вражень, застосовує різноманітні зорові й слухові образи. Особливістю цієї новели є синтез ілюзії та дійсності. Нерідко читачу буває надзвичайно тяжко розрізнити, чи описувані події й відчуття реальні, чи це тільки уявлювані, нафантазовані головним героєм картини).

  1   2   3

перейти в каталог файлов
связь с админом